RSSВерсія для друку
Права людини у сфері охорони здоров’я: практичний посібник

5.2. Роль прецеденту в правовій системі України

Країни континентальної правової системи не визнають судову практику джерелом права. Українські науковці та спеціалісти-практики обговорюють доцільність становлення й утвердження різних способів досягнення єдності судової практики. Зокрема, відзначається перспективність розвитку на законодавчому рівні визнаної багатьма системами континентального права концепції jurisprudence constant, яка полягає в тому, що значна кількість рішень, у яких застосовувалася певна норма права, стає визначальною для усіх наступних рішень. У деяких країнах такі «прецеденти» встановлюють вищі суди, які наділяються квазізаконодавчими функціями. В нашій державі для правозастосування дуже важливим положенням є новела цивільного законодавства, яка стосується перегляду рішень Верховним Судом України, а саме в частині обов’язковості рішень цього Суду, які приймаються за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах. Такі рішення Верховного Суду України є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов’язані узгодити свою судову практику з рішенням Верховного Суду України. Крім того, важливе значення мають постанови пленуму судів вищих інстанцій та інші їхні документи, що випливає, зокрема, з аналізу норм ст. 38, 45 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Слід, окрім цього, відзначити, що до повноважень вищих спеціалізованих судів належить, у тому числі, надання методичної допомоги судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції та законів України в судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики, а також рекомендаційних роз’яснень з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції.

Після прийняття Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р., у ст. 17 якого закріплено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) та практику Суду як джерело права, ситуація в нашій державі почала змінюватись. Àналіз доктринальних позицій у цьому аспекті дає підстави констатувати, що в Україні утверджується позиція, згідно з якою судова практика визнається офіційним джерелом права, хоча на цьому етапі – лише Європейського суду з прав людини.

Однак при правозастосуванні і правореалізації можуть виникати проблеми, в разі, коли позиція Європейського суду з прав людини та українського законодавця у контексті регламентації певного виду правовідносин буде різнитись. Для прикладу, Суд у Рішенні «Релігійна громада Свідків Єгови в м. Москва проти Російської Федерації» (10.06.2010 р.) сформулював свою правову позицію щодо реалізації права на особисту недоторканність у розумінні прав на згоду чи відмову від медичного втручання, а саме щодо механізмів правореалізації за умови невідкладності випадків при наданні медичної допомоги, обсягу правомочностей суб’єктів медичних правовідносин і забезпечення позитивного обов’язку держави охороняти життя і здоров’я пацієнта*. Український нормотворець у цьому контексті має іншу чітко окреслену законодавчу позицію, закріплену в ч. 5 ст. 284 Цивільного кодексу України та ч. 2 ст. 43 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»**.

З буквального тлумачення норм ст. 13, 19 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» випливає необхідність вжиття одного із заходів загального характеру, а саме внесення змін до чинного законодавства та практики його застосування, тобто, в наведеному прикладі, до ч. 5 ст. 284 Цивільного кодексу України та ч. 2 ст. 43 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» у частині регламентації порядку надання медичної допомоги в невідкладних випадках, з метою забезпечення дотримання прав людини, визначених у Конвенції. Отож, доходимо висновку, що при конкуренції правових позицій Європейського суду з прав людини і норм законодачих актів примат до внесення змін у чинне законодавство, матимуть положення нормативно-правових актів.

* Сама суть Європейської конвенції полягає у повазі до гідності й свободи людини, а поняття самовизначення та особистої автономії є важливими принципами, що лежать в основі тлумачення гарантій їх дотримання (див. п. 61 і 65 Рішення Європейського суду у справі «Претті проти Сполученого Королівства»). Можливість провадити такий спосіб життя, який громадянин обрав за власною волею, передбачає можливість провадити діяльність, яка сприймається як шкідлива чи небезпечна для здоров’я (фізичного стану) цього громадянина. В разі відмови від медичної допомоги, навіть у тих випадках, коли відмова від конкретного методу лікування може призвести до летального наслідку, примусове лікування, без згоди дієздатного, повнолітнього пацієнта є втручанням у його/її право на особисту недоторканність і посяганням на права, гарантовані ст. 8 Європейської конвенції (див. п. 62 і 63 Рішення Європейського суду у справі «Претті проти Сполученого Королівства» та Рішення Європейської комісії від 10 грудня 1984 р. у справі «Акмані та інші проти Бельгії») [п. 135 Рішення Європейського суду з прав людини «Релігійна громада Свідків Єгови в м. Москва проти Російської Федерації» (10.06.2010 р.)].

** У невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною, згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна (ч. 5 ст. 284 Цивільного кодексу України, ч. 2 ст. 43 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»).