RSSВерсія для друку
LYTVYNENKO ANATOLIY ANATOLIYOVYCH

DOI: https://doi.org/10.25040/medicallaw2020.01.057

Med. pravo., 2020; 1(25): 57-92

UDС:

LYTVYNENKO ANATOLIY ANATOLIYOVYCH

PhD student in Law at Robert Gordon University of Aberdeen

Право пацієнта на припинення життєзабезпечувального
лікування як складова права пацієнта на самовизначення:
компаративний аналіз практики судів Німеччини та Італії

З розвитком передових технологій життєзабезпечення, що дає
змогу значно подовжити життя невиліковно хворих пацієнтів, постало
складне юридичне запитання: чи має пацієнт право відмовлятися від
життєзабезпечувального лікування за умови, що смерть буде очевидним
наслідком відмови від нього. Майже не маючи правових підстав у
законодавстві та практиці судів, американські суди в 60-х роках ХХ
ст. доходили різних висновків у справах, де позивачі відмовлялися від
переливання крові на підставі релігійних переконань, хоча аспект скорої
смерті не завжди супроводжував процес. Життєзабезпечувальча апаратура
з роками сягнула нового рівня, і в 70-х роках судам довелося вирішувати
більш складні справи стосовно припинення життєзабезпечувального
лікування невиліковно хворих пацієнтів, які перебували у перманентному
вегетативному стані, а саме справи Quinlan (1976); Saikewicz (1977); Eichner
(1980); Leach (1980), і ще низку подібних справ. Американські суди вперше
в історії санкціонували у цих справах припинення лікування пацієнтів
переважно на підставі доказів, узятих з медичної документації, висновки
з якої не залишали шансів на одужання. Очевидно, що такі справи суттєво
відрізняються від справ, у яких суди ухвалювали рішення про вимкнення
апаратів життєзабезпечення пацієнтів на підставі смерті мозку, визначити
яку могла й апаратура 70-х років виробництва. Через два десятиліття
подібні справи з’явилися у практиці італійських і німецьких судів. Правові
системи Італії та Німеччини як країн, що належать до континентальної
сім’ї, на той час не мали відповідного законодавства для вирішення подібних проблем, що призвело до низки суперечливих рішень судів нижчих інстанцій
Німеччини у 90-х і на початку ХХІ ст. Прикладами можуть слугувати
процес у справі Енгларо в Італії, що тривав майже десятиліття, а також
справа Уелбі (2006), яка, водночас, порушила питання «активної» евтаназії.
Оскільки законодавчі органи цих країн украй неохоче бралися за розробку
законів щодо «пасивної» евтаназії, тягар вирішення проблеми ліг на суди,
яким довелося у своїй практиці вирішувати питання про допустимість
надання рішення стосовно припинення життєзабезпечувального лікування
та існування у суду предметної юрисдикції ухвалювати таке рішення. На
допомогу судам прийшли так звані «адванс-директиви», або «заповіти за
життя», які визначали обсяги тих процедур, які пацієнт вважає допустимими для збереження власного життя, а також так звані «healthcare proxies» (більше знані у Великій Британії), які є довіреностями для опікунів
недієздатних або частково дієздатних пацієнтів (перший тип документів
призначений для працівників лікарні, але так чи інакше, опікун для такого
пацієнта призначається за рішенням суду, і він є учасником процесу в цих
країнах, незалежно від того, який з двох документів підписав пацієнт).
Перелічені документи відіграють важливу роль доказів у процесі, хоча їх
дійсність суди можуть піддати сумніву. У статті описані практика судів
Німеччини та Італії та вироблені нею основні принципи вирішення подібних
справ.

09.07.2020.

Видання «Медичне право» включене до переліку журналів категорії Б

Відповідно до наказу Міністерства освіти і науки...
06.07.2020.

За три-чотири роки ми здатні побудувати якісну та сучасну медицину

Міністр охорони здоров’я Максим Степанов вважає,...
06.07.2020.

При МОЗ створена Медична рада, яка консультуватиме щодо змін у системі охорони здоров’я

02 липня при Міністерстві охорони здоров’я України...