RSSВерсія для друку
Права людини у сфері охорони здоров’я: практичний посібник

7.1.9. Право здійснювати медичне втручання без згоди пацієнта та/або його законних представників

а) Конституція і закони України

Конституція України від 28.06.1996 р. [стаття 29 (ч. 1)].

«Кожна особа має право на …особисту недоторканність».

Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. [стаття 284 (ч.5)].

«У невідкладних випадках, за наявності реальної загрози життю фізичної особи, медична допомога надається без згоди фізичної особи або її батьків (усиновлювачів), опікуна, піклувальника».

Кримінальний кодекс України від 05.01.2001 р. [статті 92, 96].

«Примусове лікування може бути застосоване судом, незалежно від призначеного покарання, до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб» (ч. 1 ст. 96).

Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. [глави 10, 11].

«Рішення про задоволення заяви лікаря-психіатра, представника психіатричного закладу (ст. 279) є підставою для надання відповідної психіатричної допомоги у примусовому порядку (ч. 2 ст. 282)».

«Розглянувши заяву про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження лікування, суд ухвалює рішення… Рішення про задоволення заяви є підставою для обов’язкової госпіталізації або для подальшого лікування особи в протитуберкульозному закладі на встановлений законом строк» (ст. 286).

Основи законодавства України про охорону здоров’я: Закон України від 19.11.1992 р. [стаття 43 (ч. 2)].

«Згода пацієнта чи його законного представника на медичне втручання не потрібна лише у разі наявності ознак прямої загрози життю пацієнта за умови неможливості отриманняя з об'єктивних причин згоди на таке втручання від самого пацієнта чи його законних представників».

Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя: Закон України від 24.02.1994 р. [стаття 28 (ч. 2)].

«Особи, хворі на особливо небезпечні інфекційні хвороби, в разі відмови від госпіталізації підлягають примусовому стаціонарному лікуванню, а носії збудників зазначених хвороб та особи, які мали контакт з такими хворими, – обов’язковому медичному нагляду і карантину у встановленому порядку».

Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз: Закон України від 05.07.2001 р. [стаття 12].

«Профілактичні щеплення проти туберкульозу проводяться безоплатно, за разунок коштів державного, місцевих бюджетів, інших джерел, не заборонених законодавством» (ч. 2 ст. 12).

Про психіатричну допомогу: Закон України від 22.02.2000 р. [статті 11, 12, 14].

«Психіатричний огляд особи може бути проведено без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника у випадках, коли одержані відомості дають достатні підстави для обґрунтованого припущення про наявність у особи тяжкого психічного розладу… Рішення про проведення психіатричного огляду особи без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника приймається лікарем-психіатром за заявою, яка містить відомості, що дають достатні підстави для такого огляду» (ч. 3 ст. 11).

«Амбулаторна психіатрична допомога особі без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника надається лікарем-психіатром в примусовому порядку за рішенням суду» (ч. 2 ст. 12).

«Особа, яка страждає на психічний розлад, може бути госпіталізована до психіатричного закладу без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника, якщо її обстеження або лікування можливі лише в стаціонарних умовах, та при встановленні в особи тяжкого психічного розладу…» (ст. 14).

Про захист населення від інфекційних хвороб: Закон України від 06.04.2000 р. [стаття 26 (ч. 1)].

«Особи, хворі на інфекційні хвороби, що передаються статевим шляхом, підлягають обов’язковому лікуванню (за бажанням – анонімно)».

Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними: Закон України від 15.02.1995 р. [статті 13, 16].

«Порядок проведення медичного огляду та медичног о обстеження визначається спільним нормативно-правовим актом центральних органів виконавчої влади, що забезпечують формування державної політики у сферах охорони здоров'я, обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, протидії їх незаконному обігу, Міністерства внутрішніх справ України, Генеральної прокуратури України» (ч. 2 ст. 13).

Особа, яка визнана хворою на наркоманію, але ухиляється від добровільного лікування або продовжує після лікування вживати наркотичні засоби без призначення лікаря і відносно якої у зв’язку з її небезпечною поведінкою до органів Національної поліції або прокуратури звернулися близькі родичі чи інші особи, за рішенням суду може бути направлена на лікування від наркоманії до спеціалізованого лікувального закладу органів охорони здоров’я, а неповнолітні, які досягли шістнадцятирічного віку, – до спеціалізованих лікувальновиховних закладів терміном до одного року» (ч. 1 ст. 16).

в) Кодекс медичної етики

Етичний кодекс лікаря України, прийнятий і підписаний на Всеукраїнському з’їзді лікарських організацій та Х З’їзді Всеукраїнського лікарського товариства від 27.09.2009 р. [п. 3.5].

«Проведення лікувально-діагностичних заходів без згоди пацієнта дозволено тільки у випадках загрози його життю та здоров’ю у разі нездатності його адекватно оцінювати ситуацію».

ґ) Юридична практика

1. Приклад дотримання прав

У заяві В. обласної психіатричної лікарні № 2 вказується, що на примусовому лікуванні з 28.12.2005 р. у відділенні посиленого нагляду перебуває гр. А., згідно з постановою К. міськрайонного суду від 25.11.2005 р., за скоєння суспільно небезпечного діяння за ч. 1 ст. 115, ч. 1 ст. 131 Кримінального кодексу України.
Внаслідок проведеного лікування психічний стан хворого не покращився.  На запитання він відповідає після паузи, не завжди за суттю. Мислення різнопланове з елементами розриву, маячними ідеями впливу, переслідування. Внутрішньо напружений, тривожний. Про скоєне говорить неохоче, свою вину визнає формально. Висловлює думки суїцидального змісту. Критичне ставлення до свого стану відсутнє.
Як випливає з висновку лікарсько-консультативної комісії від 03.06.2009 р., хворий А. страждає затяжним реактивним психозом, шизофреноподібним синдромом. Враховуючи відсутність позитивних змін у психічному стані та поведінці хворого, він потребує продовження лікування у відділенні з посиленим наглядом.

2. Приклад порушення прав

8 лютого 2007 р. прокурор м. С. повідомив, що 2006 р. близько 60 дітей-сиріт – вихованців дитячих будинків і шкіл-інтернатів протягом місяця незаконно утримувалися у міській психіатричній лікарні. Як повідомив прокурор, за цим фактом було порушено кримінальну справу. Прокурор висловив припущення, що окремим дітям саме така медична допомога була потрібна, водночас він висловив здивування з приводу того, що в психіатричній лікарні формально поставилися до юних пацієнтів та наголосив: «Лікарі зобов’язані були одразу повернути тих дітей, яким стаціонарне лікування не потрібне».

3. Випадок з практики

Підсудний гр. Н., працюючи з 1978 р. і дотепер на посаді лікаря хірурга денного стаціонару С. комунальної районної лікарні м. С. Т. обл. і не будучи, згідно з ч. 1 ст. 364 КК України, службовою особою та не виконуючи 08.06.2007 р. обов’язків ургентного лікаря С. КРЛ, у неробочий час, вийшовши за межі своїх повноважень, з метою розміщення потерпілого гр. Д. на стаціонарне лікування у Т. обласну психоневрологічну лікарню, порушивши ст. 3, 13 Закону України «Про психіатричну допомогу», Наказ Міністерства охорони здоров’я України № 304 від 24.07.2001 р. «Про затвердження окремих форм документів з питань психіатричної допомоги», самовільно, всупереч установленому законом порядку, усвідомлюючи, що його дії можуть завдати значної шкоди гр. Д., видав скерування на його госпіталізацію обласну комунальну клінічну психоневрологічну лукарню (далі – ТОККПНЛ), вказавши діагноз – «маніакально депресивний синдром», що послужило підставою для працівників П. РВ УМВСУ в Т. обл., які, відповідно до ст. 8 Закону України «Про психіатричну допомогу», зобов’язані надавати допомогу медичним працівникам за їх зверненням у разі надання психіатричної допомоги в примусовому порядку та забезпечувати безпечні умови для доступу до особи та її психіатричного огляду, і були викликані за місцем проживання гр. Д. в м. С. для доправлення останнього ТОККПНЛ.
Такі дії лікаря суперечать ст. 10 Закону України «Про психіатричну допомогу», відповідно до якої психіатрична допомога надається лікарями-психіатрами за наявності ліцензії, отриманої відповідно до законодавства.  У судовому засіданні підсудний гр. Н. свою вину у  пред’явленому йому обвинуваченні не визнав. Потерпілий зазначив, що в лікувальному закладі його утримували до 12.06.2007 р., після чого виписали, оскільки висновок комісії підтвердив, що він є психічно здоровим, а діагноз «маніакально-депресивний синдром», записаний у скеруванні гр. Н., не був підтверджений. Потерпілий вважає, що лікар-хірург своїми діями заподіяв його інтересам значної шкоди, в тому числі моральних страждань, поставивши під сумнів його психічне здоров’я перед рідними та близькими. Суд вважає, що дії підсудного слід кваліфікувати за ст. 356 КК України як самоправство, тобто самовільне, всупереч установленому законом порядку, вчинення будь-яких дій, правомірність яких оспорюється окремим громадянином, що заподіяло значної шкоди інтересам громадянина. З такою кваліфікацією дій підсудного погодилось і державне обвинувачення,  30.06.2009 р. прокурор виніс постанову про зміну обвинувачення підсудному (з ч. 1 ст. 366, ч. 1 ст. 365, ч. 1 ст. 151 КК України на ст. 356 КК України). Призначаючи покарання підсудному, суд врахував ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують покарання, а саме: позитивні характеристики за місцем роботи та проживання, хвороби, які є у підсудного, а тому призначив йому покарання відповідно до санкції ст. 356 КК України, у виді штрафу, що буде необхідним і достатнім для його виправлення та попередження нових злочинів. Цивільного позову у справі не заявлено.

д) Практичні поради

  1. Закон не містить жодного переліку невідкладних екстремальних випадків, які становлять реальну загрозу життю хворого, що дає лікарю право оперувати, застосовувати складні методи діагностики чи здійснювати інші медичні втручання без згоди самого хворого чи його законних представників.
    З проекту Закону України «Про загальнодержавну систему надання екстренної медичної допомоги» можна зрозуміти «державне праворозуміння» невідкладного випадку. Відповідно до ст. 1 зазначеного законопроекту, невідкладний стан — це миттєва патологічна зміна функцій організму людини, що загрожує життю, здоров’ю його або оточуючих осіб.

  2. Практика медичної діяльності свідчить, що такі «невідкладні випадки» охоплюються, зокрема невідкладною (ургентною) хірургією. У доктрині невідкладна хірургія означає, що її не можна відкласти, що хірургічне втручання здійснюється за вітальними (життєвими), абсолютними показниками, що без операції неминуче настане смерть хворого, а операція дає шанс на порятунок, особливо, якщо вона проведена своєчасно».

  3. Невідкладні операції (екстрені) виконують протягом дуже короткого часу після госпіталізації хворого (1–2 год) (зокрема, гострий апендицит, кишкова непрохідність, перитоніт, гострі гнійні захворювання). Негайні операції виконують негайно, паралельно ведеться боротьба з шоком чи навіть з клінічною смертю (зокрема, тяжкі кровотечі внаслідок розриву селезінки, печінки, розрив великих судин).

  4. Абсолютними, життєвими показаннями до операції вважають захворювання і стани, які становлять загрозу життю хворого, які можна лікувати тільки хірургічним шляхом. До цієї групи показань належать, для прикладу, асфіксія, кровотеча будь-якої етіології, гострі захворювання органів черевної порожнини (гострий апендицит, гострий холецистит, защемлена грижа, гострі гнійні хірургічні захворювання, гостра кишкова непрохідність тощо).

  5. Закон закріплює право лікаря без згоди пацієнта чи його законних представників проводити медичне втручання, однак лише у виключних випадках, коли зволікання при встановленні діагнозу чи проведенні операції загрожує життю хворого. В даному випадку йдеться лише про так звані життєві показники для складних діагностичних процедур, які самі по собі можуть бути небезпечними для життя, і для проведення хірургічних операцій.
    Реанімаційні заходи при термінальних станах є вищою ступінню ургенції і завжди належать до обставин крайньої необхідності, за умови дотримання вимог закону.
    Дії лікаря в ургентних випадках є діями в умовах крайньої необхідності, яка виникає за реальної небезпеки, що загрожує життю хворого і не може бути усунута жодними іншими засобами, окрім, зокрема, операції. Стан крайньої необхідності має місце за певних умов, а саме, коли:

    •  небезпека для життя людини дыйсно є реальною, а не можливою. Тому, для прикладу, якщо застосовується так звана планова операція як один з можливих методів лікування, це не є крайньою необхідністю;

    •  небезпека, яка загрожує життю, не може бути ліквідована іншими засобами, крім відповідного втручання (хірургічного, переливання крові тощо);

    •  шкода, яка заподіюється при втручанні, повинна бути менш небезпечною для хворого, ніж шкода, спричинена патологічним процесом чи травмою, з приводу якої і відбувалось втручання.

  6. Окрім дій лікаря у невідкладних випадках, законодавець передбачив низку нормативних підстав, за яких медична допомога може надаватись без згоди особи чи її законного представника, що не буде розцінюватись як недотримання прав пацієнта на згоду чи відмову від медичного втручання.

  7. На працівників не може бути покладена відповідальність за шкоду, заподіяну працівником, що перебував у стані крайньої необхідності (ч. 4 ст. 130 КЗпП України).

  8. Див. також практичні поради в підрозділі 6.1.4.
17.11.2017.

17 листопада у світі відмічається Міжнародний день недоношених дітей (World Prematurily Day)

У 2009 році за ініціативи Європейського фонду турботи...
17.11.2017.

Як регулюються відносини лікар-пацієнт в Україні?

Особливо звертається увага на аспекти відносин...
17.11.2017.

Визначили основні кроки впровадження реформи

15-16 листопада 2017 року Міністерство охорони...
16.11.2017.

Міжнародний круглий стіл присвячений 25-річчю з дня прийняття Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»

17 листопада 2017 р. у м. Львів відбуватиметься...
10.11.2017.

Міжнародний симпозіум «Права людини у сфері охорони здоров’я»

Протягом 9-11 листопада 2017 р. в м. Берлін...
08.11.2017.

Міжнародна ювілейна конференція

8-9 грудня 2017 р.відбудеться Міжнародна ювілейна...