7.1.7. Право на надання інформації про пацієнта без його згоди чи згоди його законного представника
а) Конституція і закони України
Конституція України від 28.06.1996 р. [статті 32 (ч. 2), 34 (ч. 3)].
«…В інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини, територіальної цілісності або громадянського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя» (ч. 2 ст. 32, ч. 3 ст. 34);
Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 р. [статті 132, 145].
Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. [статті 285 (ч. 2, 4), 286].
«Батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник мають право на інформацію про стан здоров’я дитини або підопічного» (ч.2 ст.285).
«У разі смерті пацієнта члени його сім’ї або інші уповноважені ними фізичні особи мають право бути присутніми при дослідженні причин його смерті, ознайомлюватись з висновками щодо причин смерті» (ч. 4 ст. 285).
Сімейний кодекс України від 10.01.2002 р. [стаття 30].
«Результати медичного обстеження є таємницею і повідомляються лише нареченим» (ч. 4 ст. 30).
Про інформацію: Закон України від 02.10.1992 р. (в ред. від 13.01.2011 р.) [стаття 21 (ч. 2)].
«Конфіденційною є інформація про фізичну особу ... Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом».
Про доступ до публічної інформації: Закон України від 13.01.2011 р. [статті 6, 7, 10].
Про захист персональних даних: Закон України від 01.06.2010 р . [статті 14, 16, 21, 24].
Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення: Закон України від 24.02.1994 р. [стаття 7].
«При загрозі розповсюдження інфекційних захворювань, ухиленні від обов’язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій встановленого переліку, з метою усунення підприємствами, установами й організаціями, за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби, від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, а також осіб, які ухиляються від обов’язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров’я» (п. 5 ч. 1 ст. 7);
«у випадку надзвичайних подій і ситуацій, що становлять загрозу здоров’ю населення, санітарному та епідемічному благополуччю, з метою інформування органів, установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби» (п. 6 ч. 1 ст. 7);
«при виконанні обов’язків підприємствами, установами, організаціями щодо усунення, за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби, від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, з виплатою у встановленому порядку допомоги з соціального страхування, а також осіб, які ухиляються від обов’язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров’я» (ст. 7).
Про попередження насильства в сім’ї: Закон України від 15.11.2001 р. [стаття 9].
«Працівники центрів медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім’ї …повідомляють про вчинене насильство в сім’ї уповноважені підрозділи Національної поліції (п. 4 ч. 4) …
надають інформацію з питань попередження насильства в сім’ї на запит уповноважених органів (п. 5 ч. 4)».
Основи законодавства України про охорону здоров’я: Закон України від 19.11.1992 р. [статті 39 (ч. 2, 5), 39-1, 40, 43 (ч. 1)].
«Батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник мають право на інформацію про стан здоров’я дитини або підопічного» (ч.2 ст.39).
«У разі смерті пацієнта члени його сім’ї або інші уповноважені ними фізичні особи мають право бути присутніми при дослідженні причин його смерті, ознайомлюватись з висновками щодо причин смерті» (ч. 5 ст. 39).
«Медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огл яд та їх результати , інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків» (ч. 1 ст. 40).
Про психіатричну допомогу: Закон України від 22.02.2000 р. [стаття 6 (ч. 3, 4)].
«Допускається передача відомостей про стан психічного здоров’я особи та наданн я їй психіатричної допомоги без згоди особи або без згоди її законного представника для:
1) організації надання особі, яка страждає на тяжкий психічний розлад, психіатричної допомоги;
2) провадження досудового розслідування або судового розгляду, за письмовим запитом слідчого, прокурора та суду» (ч. 4 ст. 6).
Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ: Закон України від 12.12.1991 р. (у ред. від 23.12.2010 р.) [стаття 13].
«Відомості про результати тестування особи з метою виявлення ВІЛ, про наявність або відсутність в особи ВІЛ-інфекції є конфіденційними та становлять лікарську таємницю. Медичні працівники зобов’язані вживати необхідних заходів для забезпе чення належного зберігання конфіденційної інформації про людей, які живуть з ВІЛ, та захисту такої інформації від розголошення та розкриття третім особам (ч. 3 ст. 13).
Передача медичним працівником відомостей, зазначених у частині третій цієї статті, дозволяється лише: особі, стосовно якої було проведено тестування, а у випадках та за умов, установлених частиною третьою статті 6 цього Закону, – батькам чи іншим законним представникам такої особи; іншим медичним працівникам та закладам охорони здоров’я – винятково у зв’язку з лікуванням цієї особи; іншим третім особам – лише за рішенням суду в установлених законом випадках» (ч. 4 ст. 13).
Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними: Закон України від 15.02.1995 р. (у ред. від 01.01.2008 р.) [стаття 14 (ч. 5)].
«…Відомості про лікування особи в наркологічному закладі можуть бути надані лише правоохоронним органам у разі притягнення цієї особи до кримінальної або адміністративної відповідальності».
Про захист населення від інфекційних хвороб: Закон України від 06.04.2000 р. [стаття 26 (ч. 2)].
«Відомості про зараження особи інфекційною хворобою, що передається статевим шляхом, проведені медичні огляди та обстеження з цього приводу, дані інтимного характеру, отримані у зв’язку з виконанням професійних обов’язків посадовими особами та медичними працівниками закладів охорони здоров’я, становлять лікарську таємницю. Надання таких відомостей дозволяється у випадках, передбачених законами України».
Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз: Закон України 05.07.2001 р. [стаття 18].
«У разі звільнення хворого на туберкульозз місць позбавлення волі установа виконання покарань, в якій хворий відбував покарання інформує про стан здоров'я та необхідність продовження лікування за обраним місцем проживання чи перебування, а також повідомляє про клінічну та диспансерну категорію його захворювання відповідний протитуберкульозний заклад» (ч. 2 ст. 18).
б) Підзаконні нормативно-правові акти
Про Клятву лікаря: Указ Президента України від 15.06.1992 р. (п. 1 ч. 3, 4).
«Зберігати лікарську таємницю, не використовувати її на шкоду людині (п. 3);
… не приховувати правди, якщо це зашкодить хворому (п. 4)».
Деякі питання розслідування та обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві: Постанова Кабінету Міністрів України від 30.11.2011 р. № 1232 (п. 9).
«Лікувально-профілактичний заклад повинен передати протягом доби з використанням засобів зв’язку та на паперовому носії екстрене повідомленн я про зверненн я потерпілого з посиланням на нещасний випадок на виробництві…
1) підприємству, де працює потерпілий;
2) робочому органові виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань за місцезнаходженням підприємства, де працює потерпілий, або за місцем настання нещасного випадку з фізичною особою – підприємцем або особою, що забезпе чує себе роботою самостійно;
3) територіальному органові Держпраці за місцем настання нещасного випадку;
4) закладові державної санітарно-епідеміологічної служби, який здійснює державний санітарно-епідеміологічний нагл яд за під- приємством, де працює потерпілий, або такому закладові за місцем настання нещасного випадку з фізичною особою – підприємцем або особою, що забезпе чує себе роботою самостійно, у разі виявлення гострого професійного захворювання (отруєння)».
Про Порядок розслідування та обліку нещасних випадків невиробничого характеру: Постанова Кабінету Міністрів України від 22.03.2001 р. № 270 [п. 6].
«Лікувально-профілактичні заклади, до яких звернулися або були доставлені потерпілі внаслідок нещасних випадків, протягом доби надсилають письмове повідомлення за встановленою формою…:
– про кожний нещасний випадок – до районної держадміністрації (виконавчого органу міської, районної у місті ради);
- про кожний нещасний випадок. що стався внаслідок споживання ( користування ) нехарчової продукції - до органу державного ринкового нагляду у відповідній сфері відповідальності.
- про нещасний випадок із смертельним наслідком, пов’язаний із заподіянням тілесних ушкоджень іншою особою, а також нещасний випадок, що стався внаслідок контакту із зброєю, боєприпасами та вибуховими матеріалами або під час дорожньо-транспортної пригоди, – прокурору та органу досудового розслідування».
Про удосконалення добровільного консультування і тестування на ВІЛ-інфекцію: Наказ МОЗ України від 19.08.2005 р. № 415 [п. 4.3].
«Враховую чи, що відомості про результат тесту на ВІЛ, наявність чи відсутність ВІЛ-інфекції в особи, яка пройшла медичний огляд, є конфіденційними та становлять лікарську таємницю, повідомлення про них дозволяється тільки особі, якої вони стосуються, а у випадках передбачених законами України, також законним представникам цієї особи, закладам охорони здоров’я, органам прокуратури, слідства, дізнавання та суду.
Ці відомості не можуть бути повідомлені в державні немедичні або в недержавні (як медичні, так і немедичні) установи, організації, заклади, об’єднання громадян, навіть якщо передтестове консультуванн я проведено в цих установах, організаціях, закладах» (п. 4.3).
Етичний кодекс лікаря України, прийнятий і підписаний на Всеукраїнському з’їзді лікарських організацій та Х З’їзді
Всеукраїнського лікарського товариства від 27.09.2009 р. [п. 3.6].
«Медична інформація про пацієнта може бути розголошена:
- у разі письмової згоди самого пацієнта;
- у випадку мотивованої вимоги органів дізнання, слідства, прокуратури і суду, санепідемслужби;
- якщо зберігання таємниці істотно загрожує здоров’ю і життю пацієнтів і/або інших осіб (небезпечні інфекційні захворювання);
- у випадку залучення до лікування інших спеціалістів, для яких ця інформація є професійно необхідною. Демонстрація хворого можлива тільки за згоди його, його батьків або опікунів».
ґ) Юридична практика
1. Приклад дотримання прав
Під час перебування гр. М. на стаціонарному лікуванні в К. міській лікарні до головного лікаря закладу охорони здоров’я звернулась дружина пацієнта з проханням надати їй медичну документацію, зокрема копію медичної картки стаціонарного хворого. У відповідь на своє клопотання заявниця отримала лист за підписом головного лікаря, в яких зазначалось, що її вимога отримати медичну інформацію порушує право гр. М. на медичну таємницю та суперечить ст. 39, 39-1 і 40 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я».
2. Приклад порушення прав
Пацієнтка А. лікувалася в одній із міських лікарень м. Х. з діагнозом, який підтверджував гінекологічне захворювання, що не становило істотної загрози її життю чи здоров’ю. Жінка не бажала розповідати про хворобу членам своєї сім’ї. При розмові з лікуючим лікарем вона попросила його тримати цю інформацію у таємниці, оскільки боялась втратити любов і повагу свого чоловіка. Лікар М. у телефонній розмові з чоловіком пацієнтки, відповідаючи на запитання останнього про стан здоров’я дружини, розповів про її діагноз.
3. Випадок з практики
Гр. Н. був доставлений у стаціонар з непроникаючим ножовим пораненням, отриманим у бійці з дружиною. Потерпілий просив лікаря не повідомляти правоохоронні органи про цей випадок. Однак лікар з власної ініціативи повідомив органи внутрішніх справ про поранення й обставини його отримання. Після виписки пацієнт звернувся до МОЗ України та прокуратури із скаргою на дії лікаря, який розголосив інформацію про його діагноз, стан здоров’я, сімейні обставини життя. Звернення гр. Н. було скеровано до управління охорони здоров’я області, після проведення службової перевірки пацієнтові було надано обґрунтовану відповідь. Зокрема, заявнику пояснено, що лікар діяв у межах чинного законодавства та його дії не виходять за межі вимог, передбачених Порядком розслідування та обліку нещасних випадків невиробничого характеру від 22.03.2001 р., в якому закріплено обов’язок лікувально-профілактичних закладів надсилати письмові повідомлення компетентним органам про нещасні випадки.
д) Практичні поради
- Медичний працівник має право розголосити медичну таємницю без згоди особи чи її законних представників у випадках, передбачених законодавчими актами.
- Правомірно розголошуючи медичну таємницю, медичний працівник повинен пам’ятати:
а) реалізуючи своє право на передання інформації про пацієнта, медики повинні чітко знати законодавчу норму, на підставі якої надають медичну інформацію, тим самим правомірно розголошуючи медичну таємницю, та вчиняти такі дії на підставі запиту, оформленого в установленому законом порядку;
б) розглядаючи звернення компетентних осіб, слід розмежовувати випадки, коли вони потребують медичної інформації для виконання своїх трудових обов’язків (наприклад, при здійсненні службової перевірки) і виступають роботодавцями, а коли – виконують службові обов’язки (наприклад, проводять дослідчу перевірку). А відтак, у першому випадку медики, надаючи медичну інформацію, порушуватимуть чинне законодавство України, зокрема ст. 286 Цивільного кодексу України, ст. 39-1 Закону України «Основи законодавства України про охорону
здоров’я», а в другому – діятимуть правомірно, незалежно від волі пацієнта чи його законних представників.
в) при підготовці відповіді на запити, в т. ч. адвокатські, у законодавчо встановлених випадках, допускається розголошення медичної таємниці. І таким випадком може бути те, що надання інформації слугуватиме інтересам рідних, близьких, спадкоємців померлого, наприклад, для відшкодування шкоди, заподіяної смертю особи. У процесуальному документі доречно буде зазначити, що документи, які витребуються, необхідні для захисту свої інтересів (для захисту інтересів клієнта – для правників) як спадкоємця, у зв’язку зі смертю, наприклад, чоловіка (дружини);
г) коли для реалізації свої прав (забезпечення прав клієнтів — для юристів) необхідна інформація, яка становить об’єкт медичної таємниці та не підлягає розголошенню, витребувати такі відомості можна в процесі розгляду справи в суді, подавши клопотання про витребування доказів на підставі ст. 137 Цивільного процесуального кодексу України. - Див. також практичні поради в підрозділах 6.1.3 та 6.1.6.
