6.1.4. Право на згоду

а) Європейська хартія прав пацієнтів

Стаття 4. Право на згоду

«Кожен має право на отримання будь-якого виду інформації, яка допоможе йому/їй активно брати участь у прийнятті рішень щодо свого здоров’я; ця інформація є обов’язковою попередньою умовою проведення будь-якої процедури і лікування, включаючи участь у наукових дослідженнях».

б) Конституція і закони України

Конституція України від 28.06.1996 р. [статті 28 (ч. 3), 29
(ч. 1)].

«Жодна особа без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам» (ч. 3 ст. 28).
«Кожна людина має право на особисту недоторканність» (ч. 1 ст. 29).

Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. [статті 284 (ч. 3, 4, 5), 286 (ч. 4), 289].

«Надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла 14 років, провадиться за її згодою. Повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитись від лікування. У невідкладних випадках, за наявності реальної загрози життю фізичної особи, медична допомога надається без згоди фізичної особи або її батьків (усиновлювачів), опікуна, піклувальника» (ч. 3, 4, 5 ст. 284)

Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 р. [стаття 151].

«Незаконне поміщення в психіатричний заклад:

  1. Поміщення в психіатричний заклад завідомо психічно здорової особи карається арештом на строк від трьох до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
  2. Те саме діяння, що спричинило тяжкі наслідки, карається позбавленням волі на строк від двох до п’яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років».

Основи законодавства України про охорону здоров’я: Закон України від 19.11.1992 р. [статті 42, 43, 44].

«Згода інформованого відповідно до статті 39 цих Основ пацієнта необхідна для застосування методів діагностики, профілактики та лікування. Щодо пацієнта віком до 14 років (малолітнього пацієнта), а також пацієнта, визнаного в установленому законом порядку недієздатним, медичне втручання здійснюється за згодою їх законних представників.
Згода пацієнта чи його законного представника на медичне втручання не потрібна лише у разі наявності ознак прямої загрози життю пацієнта за умови неможливості отримання з об’єктивних причин згоди на таке втручання від самого пацієнта чи його законних представників.
Якщо відсутність згоди може призвести до тяжких для пацієнта наслідків, лікар зобов'язаний йому це пояснити. Якщо і після цього пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти від нього письмове підтвердження, а при неможливості його одержання - засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків.
Пацієнт, який набув повної цивільної дієздатності і усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, має право відмовитися від лікування.
Якщо відмову дає законний представник пацієнта і вона може мати для пацієнта тяжкі наслідки, лікар повинен повідомити про це органи опіки і піклування» (ст. 43).

Про психіатричну допомогу: Закон України від 22.02.2000 р. [статті 6 (ч. 6), 11, 12, 13].

«Психіатричний огляд проводиться лікарем-психіатром на прохання або за усвідомленою згодою особи; щодо особи віком до 14 років (малолітньої особи) — на прохання або за згодою її батьків чи іншого законного представника; щодо особи, визнаної у встановленому законом порядку недієздатною, — на прохання або за згодою її опікуна» (ч. 2 ст. 11).
«Амбулаторна психіатрична допомога надається лікарем-психіатром на прохання або за усвідомленою згодою особи; щодо особи віком до 14 років (малолітньої особи) – на прохання або за згодою її батьків чи іншого законного представника; щодо особи, визнаної у встановленому законом порядку недієздатною, — на прохання або за згодою її опікуна…» (ч. 2 ст. 12).
«Особа госпіталізується до психіатричного закладу добровільно – на її прохання або за її усвідомленою згодою» (ч. 1 ст. 13).

Про захист населення від інфекційних хвороб: Закон України від 06.04.2000 р. [стаття 12 (ч. 6)].

«... Повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об’єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення. Особам, які не досягли п’ятнадцятирічного віку чи визнані у встановленому законом порядку недієздатними, профілактичні щеплення проводятьс я за згодою їх об’єктивно інформованих батьків або інших законних представників. Особам віком від п’ятнадцяти до вісімнадцяти років чи визнаним судом обмежено дієздатними профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об’єктивної інформації та за згодою об’єктивно інформованих батьків або інших законних представників цих осіб. Якщо особа та (або ) її законні представники відмовляються від обов’язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження – засвідчити це актом у присутності свідків».

Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними: Закон України від 15.02.1995 р. [стаття 14].

«Якщо в результаті медичного огляду чи медичного обстеження встановлено, що особа, яка зловживає наркотичними засобами або психотропними речовинами і відносно якої встановлено діагноз «наркоманія», потребує лікування, у тому числі в стаціонарних або амбулаторних умовах, лікар-нарколог зобов’язаний запропонувати такій особі пройти курс добровільного лікування і видати направлення до наркологічного закладу для такого лікування».

Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ: Закон України від 12.12.1991 р. ред. від 05.12.2012 р. [стаття 6 (ч. 2, 3)].

«Тестування дітей віком до 14 років та осіб, визнаних у встановленому законом порядку недієздатними, проводиться на прохання їх батьків  або законних представників та за наявності усвідомленої інформованої згоди. Батьки та законні представники зазначених осіб мають право бути присутніми під час проведення такого тестування, ознайомлені з його результатами та зобов’язані забезпечити збереження умов конфіденційності даних про ВІЛ-статус осіб, інтереси яких вони представляють (ч. 2).
Тестування дітей віком до 14 років та осіб, визнаних у встановленому законом порядку недієздатними, проводиться на прохання їх батьків або законних представників та за наявності усвідомленої інформованої згоди... Тестування дітей віком до 14 років, які позбавлені батьківського піклування та перебувають під опікою у дитячих чи навчальних закладах з повним державним утриманням, проводиться в разі усвідомлення ними наслідків і переваг такого огляду на прохання їх законних представників та за умови наявності усвідомлено ї інформовано ї згоди таких осіб лише з метою призначення дітям лікування, догляду та підтримки у зв’язку з ВІЛ-інфекцією... (ч. 3).

в) Підзаконні нормативно-правові акти

Про затвердження Тимчасових стандартів надання медичної допомоги підліткам та молоді: Наказ МОЗ України від 02.06.2009 р. № 382.

«Тестування осіб віком від 14 років і старше проводиться добровільно, за наявності усвідомленої інформованої згоди особи, отриманої після надання їй попередньої консультації щодо особливостей тестування, його результатів і можливих наслідків, з дотриманням умов щодо конфіденційності персональних даних, у тому числі даних про стан здоров'я особи. – Тестування дітей віком до 14 років та осіб, визнаних у встановленому законом порядку недієздатними, проводиться на прохання їх батьків або законних представників та за наявності усвідомленої інформованої згоди. Батьки та законні представники зазначених осіб мають право бути присутніми під час проведення такого тестування, ознайомлені з його результатами та зобов'язані забезпечити збереження умов конфіденційності даних про ВІЛ-статус осіб, інтереси яких вони представляють. – Тестування дітей віком до 14 років, які позбавлені батьківського піклування та перебувають під опікою у дитячих чи навчальних закладах з повним державним утриманням, проводиться в разі усвідомлення ними наслідків і переваг такого огляду на прохання їх законних представників та за умови наявності усвідомленої інформованої згоди таких осіб лише з метою призначення дітям лікування, догляду та підтримки у зв'язку з ВІЛ- інфекцією. Законні представники таких малолітніх осіб мають право бути ознайомлені з результатами зазначеного тестування та зобов'язані забезпечити збереження конфіденційності даних про ВІЛ-статус осіб, інтереси яких вони представляють».

Про затвердження форми первинної облікової документації № 063-2/о «Інформована згода та оцінка стану здоров’я особи або дитини одним з батьків або іншим законним представником дитини на проведення щеплення або туберкулінодіагностики» та Інструкції щодо її заповнення: Наказ МОЗ України від 31.12.2009 р. № 1086.

Про диспансеризацію населення: Наказ МОЗ України від 27.08.2010 р. № 728 [п. 3.2].

«При щорічних оглядах проводиться ... у дівчат з 15 років (за їх поінформованою згодою) пальцьове ректальне або бімануальне обстеження».

г) Кодекс медичної етики

Етичний кодекс лікаря України, прийнятий і підписаний на Всеукраїнському з’їзді лікарських організацій та Х З’їзді Всеукраїнського лікарського товариства від 27.09.2009 р. [п. 3.5].

«Добровільну згоду пацієнта на обстеження, лікування чи дослідження з його участю лікар повинен одержати при особистій розмові з ним. Ця згода має бути усвідомленою… Якщо пацієнт неспроможний усвідомлено висловити свою згоду, то її дає законний представник або постійний опікун пацієнта. Проведення лікувально-діагностичних заходів без згоди пацієнта дозволено тільки у випадках загрози його життю та здоров’ю у разі нездатності його адекватно оцінювати ситуацію. Рішення в подібних випадках необхідно приймати колегіально і за участю його близьких. Під час лікування дитини або хворого, який перебуває під опікою, лікар зобов’язаний надавати повну інформацію його батькам або опікунам, одержати їхню згоду на застосування того чи іншого методу лікування або лікарського засобу».

д) Юридична практика

1. Приклад дотримання прав

Гр. Ю., 1994 р. н., з терміном вагітності 5 тижнів, звернулась до лікаря акушера-гінеколога з проханням провести їй операцію штучного переривання вагітності. Медичний працівник після тривалої розмови з пацієнткою, провівши передабортне консультування щодо особливостей обраного методу переривання вагітності, можливих його наслідків для здоров’я, отримавши від неї згоду в письмовій формі, на підставі п. 1.7. Інструкції про порядок проведення операції штучного переривання вагітності, затвердженої наказом МОЗ України від 20.07.2006 р. № 508 (в ред 05.05.2009 р.), обстеживши її, перервав вагітність.

2. Приклад порушення прав

Гр. Г. було госпіталізовано до лікарні швидкої медичної допомоги, де йому в результаті проведення необхідних діагностичних процедур було встановлено діагноз – гостра кишкова непрохідність, яка є абсолютним (життєвим) показанням до оперативного втручання. Лікуючий лікар поінформував пацієнта про діагноз, ризики для життя і здоров’я, але хворий висловив низку сумнів і зауважень медичному працівнику щодо доцільності такого медичного втручання. Пацієнт підкреслював те, що грошових засобів на хірургічне втручання не має, а тому від операції відмовляється. Медичний  працівник, отримавши від хворого відмову від оперативного втручання у письмовій формі, призначив медикаментозне лікування, яке виявилось неефективним – через два дні гр. Г. помер у реанімаційному відділенні.

3. Випадок з практики

У квітні 2005 р. гр. Ц. (на спірний період був неповнолітнім) разом з батьком звернувся за медичною допомогою до лікаря-кардіолога гр. Т. до центральної районної лікарні з приводу поганого самопочуття. На зробленій попередньо ЕКГ серця лікар жодних відхилень не виявив. Оглянувши шию пацієнта, лікар дійшов висновку, що, зважаючи на ріст гр. Ц., у нього може бути защемлення. Медичний працівник не надав медичної інформації ні пацієнту, ні його батьку, не отримав згоди від пацієнта на плановане ним медичне втручання, а запропонував гр. Ц. лягти на тапчан, після цього зробив кілька маніпуляцій, пов’язаних з різкими поворотами голови. Після проведеного медичного втручання щодо вправляння диска в шийному відділі хребта стан пацієнта значно погіршився. Пацієнт тривалий час лікувався у спеціалізованій клінічній лікарні. Йому було виставлено — підвивих атланто-аксіального з’єднання, і призначено лікування, зокрема фіксуючий комірець. З листопада 2005 р. до вересня 2006 р. гр. Ц. перебував в академічній відпустці.
Батько пацієнта звернувся у встановленому порядку до прокуратури, яка за результатами перевірки відмовила в порушенні кримінальної справи за відсутністюскладу злочину, передбаченого ст. 137 Кримінального кодексу України і ст. 140 Кримінально кодексу України, згідно з п. 2 ст. 6 Кримінально-процесуального України. З приводу допущених лікаремкардіологом порушень встановленого законом порядку проведення прийому хворих і заповнення медичної документації прокурором порушено дисциплінарне провадження щодо гр. Т., і, відповідно, головний лікар видав наказ, згідно з яким лікарю оголошено догану. Пацієнт подав позов до суду з вимогою відшкодувати моральну і матеріальну шкоду, заподіяну внаслідок ушкодження його здоров’я. Суд ухвалив рішення 23 грудня 2009 р., яким позов задовольнив частково, – вирішив стягнути на користь позивача матеріальну шкоду в розмірі 7585 грн та 3000 грн моральної шкоди за неналежне надання медичної допомоги.

е) Практичні поради

  1. Критеріями правомірності згоди чи відмови пацієнта від медичного втручанняє:
    1) інформованість; 2) добровільність; 3) компетентність.
  2. Інформованість пов’язана із правом людини на медичну інформацію. Інформованість згоди чи відмови від медичного втручання – це надання у встановленому законодавством порядку медичної інформації та відомостей про необхідне медичне втручання, за результатами якого пацієнт і/чи його  законний представник реалізує своє право на особисту недоторканність і приймає рішення про проведення чи відмову від
    проведення медичного втручання.
  3. І нформація, яка повинна бути надана пацієнтові, складається з двох блоків, а саме: загального, тобто медичної інформації, і спеціального, тобто інформації, яка стосується запропонованого медичного втручання у кожному конкретному випадку,а не загалом методів лікування даного захворювання тощо.
    Медична інформація:
    а) стан здоров’я людини;
    б) історія її хвороби;
    в) мета запропонованих досліджень і лікувальних заходів;
    г) прогноз можливого розвитку захворювання;
    д) ризик для життя і здоров’я.
    Інформація про медичне втручання:
    а) мета медичного втручання;
    б) тривалість медичного втручання;
    в) наслідки медичного втручання; Ґ
    г) альтернативні методи лікування даного захворювання;
    д) прогноз і ризик майбутнього медичного втручання та ін.
  4. Добровільність як другий необхідний критерій згоди чи відмови від медичного втручання означає прийняття пацієнтом і/чи його законним представником рішення щодо свого здоров’я, у процесі якого реалізується право на особисту недоторканність без жодного впливу будь-яких зовнішніх чинників. Згода має бути добровільною, тобто забороняється будь-який тиск на хворого і/чи його законного представника, а також гарантується можливість відкликати її будь-коли.
  5. Компетентність – це передбачена законодавством можливість пацієнта, за умов досягнення ним нормативно встановленого віку та наявності ознак дієздатності, і/чи його законного представника приймати рішення про згоду на медичне втручання чи відмову від нього.
    За загальним правилом, некомпетентними давати згоду на медичне втручання відповідно до законодавства є:
    а) особи до 14 років;
    б) недієздатні особи.
    Особам від 14 до 18 років медичне втручання здійснюється за згодою самого неповнолітнього пацієнта та з дозволу батьків (опікунів, членів родини).
    Аналіз законодавства дає можливість визначити, що некомпетентними давати відмову від медичного втручання (за загальним правилом) є:
    а) особи до 18 років (якщо повна цивільна дієздатність не набута чи не надана особі у встановленому законом
    порядку швидше);
    б) недієздатні особи;
    в) особи, цивільна дієздатність яких обмежена.
    Законодавець не висловив свого бачення щодо реалізації права на згоду на медичне втручання особами, цивільна дієздатність яких обмежена, що випливає з буквального тлума чення норм ч. 3 ст. 284 Цивільного кодексу України і ч. 1 ст. 43 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я». Враховуючи обсяг повноважень фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, що передбачений у ст. 37 Цивільного кодексу України, доходимо до висновку, що окреслена категорія осіб компетентна давати згоду на медичне втручання, але із застереженням, що полягає в обов’язковій супутній згоді піклувальника
    Отож , з метою дотримання критерію «компетентність» в аспекті осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, необхідно отримати особисту згоду таких осіб та згоду піклувальника, і лише за наявності обидвох складових така згода буде легітимною. Окрім цього, слід відзначити, що обмежено дієздатні особи некомпетентні реалізувати право на відмову від медичного втручання, оскільки в ч. 4 ст. 284 Цивільного кодексу України, ч. 4 ст. 43 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» йдеться про повну цивільну дієздатність особи як суб’єкта здійснення права.
  6. У правозастосовній практиці можуть виникнути проблеми, пов’язані з реалізацією права на згоду, в контексті дотримання одного з критеріїв правомірності, а саме компетентності. У наказі МОЗ України «Про затвердження Тимчасових стандартів надання медичної допомоги підліткам та молоді» від 02.06.2009 р. № 382 (далі – Стандарт) нормативно закріплена необхідність отримати згоду обох суб’єктів медичних правовідносин (пацієнта та батьків/опікунів/членів родини), а саме, коли йдеться про медичне втручання неповнолітньому пацієнту (з 14 до 18 років).
    Отож, аналізуючи можливості кожного з суб’єктів, а саме право на особисту згоду пацієнта та право батьків (опікунів, членів родини) давати дозвіл на медичне втручання, слід з’ясувати можливі варіанти у здійсненні цього права:
    1) якщо згоду на медичне втручання надають обидва суб’єкти медичних правовідносин, тоді проблем для провадження медичної практики не виникає у цьому контексті;
    2) якщо пацієнт надає особисту згоду на проведення медичного втручання, а, для прикладу, батьки згоди не надають. Тобто проблема постає для медичного працівника, який повинен здійснити медичне втручання, але не має на це законних підстав, оскільки не має можливості отримати згоду на необхідне втручання у повному обсязі. За таких обставин (крім невідкладних випадків, коли згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна ), слід скористатися такими механізмами :
    а) згідно із загальновідомою правовою засадою, при конкуренції у регламентації нормативно-правових документів різної юридичної сили слід застосовувати той, який в ієрархії нормативно-правових актів стоїть вище, наприклад, закон, а не підзаконний документ. Як Цивільний кодекс України, так і Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» встановлюють віковий ценз 14 років для реалізації права на медичне втручання. Стандарт покликаний деталізувати і конкретизувати окремі аспекти здійснення цього права, закріплені на рівні законів. Отож, коли виникає «конфлікт» між Стандартом, що за певних нормативних підстав може створити умови, за яких на шляху здійснення права пацієнта виникнуть перешкоди, та зазначеними законами, то виходити треба із регламентації, передбаченої в авангардному документі;
    б ) медичний працівник на підставі ч. 3 ст . 284 Цивільного кодексу України та ч. 1 ст . 43 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» отримує особисту згоду неповнолітнього пацієнта . Крім того , обов ’язково забезпе чує другу складову згоди — дозвіл батьків, за правилами ч. 5 ст. 43 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», тобто якщо відмову дає законний представник пацієнта і вона може мати для пацієнта тяжкі наслідки, лікар повинен повідомити про це органи опіки і піклування. Таким чином, з одного боку, можна досягти законодавчого балансу, а з іншого – забезпечити дотримання прав людини при наданні медичної допомоги;
    3) якщо неповнолітній пацієнт не надає згоди на медичне втручання, а, наприклад, батьки дають дозвіл. Схема поведінки за таких обставин для медичних працівників, згідно з чинним законодавством, є такою:
    право на відмову від медичного втручання має повнолітній дієздатний пацієнт (ч. 4 ст. 284 Цивільний Кодекс України, ч. 4 ст. 43 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»), тобто неповнолітній хворий такою можливістю не наділений, а відтак, складова, пов’язана з відмовою неповнолітнього пацієнта, не спричиняє юридичних наслідків для медичних працівників, які, отримавши дозвіл від батьків, надають необхідну для пацієнта медичну допомогу.
  7. Форма згоди і відмови від медичного втручання. За загальним правилом, згода може бути надана як в усній, так і в письмовій формах, оскільки законодавець не визначає жодну з форм як обов’язкову. Відмова також може бути в обидвох зазначених формах, оскільки з контексту норми випливає лише право лікаря брати таку відмову в письмовій формі, а не обов’язок (…лікар  має право взяти від пацієнта письмове підтвердження, а при неможливості його одержання – засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків).
  8. Проведення медичного втручання без згоди пацієнта та/чи його законних представників допускається у невідкладних випадках. Закон не містить жодного переліку невідкладних екстремальних випадків, які становлять реальну загрозу життю хворого, що дають лікарю право оперувати, застосовувати складні методи діагностики та здійснювати інші види медичного втручання без згоди. Слід пам’ятати, що лікар у тих випадках діє у стані крайньої необхідності. Стан крайньої необхідності має місце за певних умов, а саме, коли:
    а) небезпека для життя людини дійсно є реальною, а не можливою.
    Тому, коли застосовується так звана планова операція як один з можливих методів лікування, то у таких випадках мова не може йти про крайню необхідність;
    б) небезпека, яка загрожує життю, не може бути ліквідована іншими засобами, крім обраного втручання (для прикладу, операція, переливання крові);
    в) шкода, яка заподіюється при медичному втручанні, повинна бути менш небезпечною для хворого, ніж шкода, що породжена патологічним процесом чи травмою, з приводу якої і відбувалось дане втручання.
  9. Див. також практичні поради в підрозділі 7.1.9.

є) Перехресні посилання з відповідними міжнародними та регіональними правами

Будь ласка, перегляньте міжнародні та регіональні норми, які стосуються Права на згоду в контексті таких можливостей: