5.1. СТАТУС МІЖНАРОДНИХ І РЕГІОНАЛЬНИХ СТАНДАРТІВ

З 1991 р. у правовій системі незалежної Української держави сталися важливі зміни. Україна стала членом Ради Європи (1995) та прийняла Конституцію (28.06.1996). У 1994 р. була ратифікована Угода про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами – членами, а в 2005 р. Кабінетом Міністрів України та Радою з питань співробітництва між Україною та Європейським Союзом був схвалений План дій щодо узгодження законодавства – «Україна–Європейський Союз» (12.02.2005). Україна ратифікувала значну кількість міжнародно-правових стандартів у галузі прав людини та охорони здоров’я, створила умови для імплементації міжнародних норм у національне законодавство. Всеукраїнське лікарське товариство в 2008 р. Стало членом Всесвітньої медичної асоціації на засіданні Генеральної асамблеї, 15–18 жовтня 2008 р. в м. Сеулі). А відтак, вплив нормотворчої практики цієї організації на національне законотворення у галузі охорони здоров’я зростає.

Відповідно до ст. 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України. Згідно зі ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України», чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства . Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Україна, ставши членом міжнародного та європейського співтовариств, водночас взяла на себе широкий спектр обов’язків, покликаних сприяти інтеграції у «світові терени». Вказані обов’язки випливають із ратифікованих Україною установчих документів таких важливих організацій, як Організація Об’єднаних Націй (ООН) та її спеціалізовані органи, зокрема Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ), Рада Європи (РЄ) тощо. Наявність будь-якого обов’язку, як відомо, завжди передбачає відповідальність за його невиконання чи неналежне виконання. Відтак, при аналізі правового статусу міжнародних і регіональних стандартів слід також фокусуватись на відповідальності, яка може настати в разі їх невиконання.

За недотримання Україною взятих на себе зобов’язань, відповідно до ратифікованих нею міжнародних договорів, звісно , також можуть настати несприятливі наслідки. Згідно зі ст. 5 Статуту ООН, у разі, якщо проти будь-якого Члена Організації Радою Безпеки ООН були вжиті заходи примусового чи превентивного характеру, Генеральна Асамблея має право, за рекомендацією Ради Безпеки, призупинити здійснення прав і привілеїв, що належать державі як Члену Організації. Більш сувора санкція може бути застосована до Члена Організації, який систематично порушує принципи, передбачені Статутом, а саме: він може бути виключений з Організації Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки (ст. 6 Статуту ООН).

Не менш важливим є членство України у ВООЗ^*, а відтак, і належне виконання всіх рішень, що приймаються у межах цієї Організації та є найбільш дотичними до сфери охорони здоров ’я. З метою виконання цілей та завдань, покладених на ВООЗ, відповідно до ст. 21 Статуту цієї Організації, Асамблея ВООЗ має право затверджувати правила щодо санітарних і карантинних вимог та інших заходів, спрямованих проти міжнародного поширення хвороб, номенклатури хвороб, причин смерті та практики громадського здоров’я, стандартів діагностичних методів тощо. Вказані правила мають імперативну силу для держав – членів ВООЗ. Дещо іншим, проте не менш важливим, правом наділено ВООЗ, згідно зі ст. 23 Статуту, в якій йдеться про те, що Асамблея ВООЗ має право надавати рекомендації Членам Орган ізац ії, що вход ять до компетенц ії Орган ізац ії. У випадку невиконання Членом Організації своїх фінансових зобов’язань стосовно Організації чи за інших виключних обставин, Асамблея може, на умовах, які вона визнає правильними, тимчасово позбавити Члена Організації права голосу та права на обслуговування. Асамблея уповноважена також за певних умов відновлювати вказані права (ст. 7 Статуту).

Кожен член РЄ, Україна в тому числі, згідно зі статутом РЄ, повинен визнати принципи верховенства права та здійснення прав людини й основних свобод всіма особами , які перебувають під його юрисдикцією, а також повинен відверто та ефективно співпрацювати задля досягнення мети РЄ (ст. 3 Статуту). Статутні документи РЄ також передбачають відповідальність, зокрема, за грубе порушення ст. 3 член РЄ може тимчасово бути позбавлений права представництва, і Комітет Міністрів може попросити його вийти з РЄ на підставі ст. 7 Статуту. Якщо такий член Ради не виконує це прохання, Комітет може прийняти рішення про припинення його членства, починаючи з дати, яку визначає Комітет.

Одним з ключових регіональних стандартів РЄ, як уже зазначалось, є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (1950), рати фікована Україною в 1997 р. Органом , який спри яє дотриманню положень цієї Конвенції, є Європейський суд з прав людини, який провадить свою діяльність крізь призму ухвалення рішень, у тому числі щодо України.

Для врегулювання відносин , що виникають у зв ’язку з обов ’язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України, з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї, з упровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини, зі створенням передумов для зменшення кількості заяв до Європейського суду з прав людини проти України, було прийнято Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р.

З метою забезпечення дотримання нашою державою положень Конвенції, порушення яких встановлене Рішенням у справі проти України^**, усунення недоліків системного характеру , які лежать в основ і ви явленого Судом порушення, а також усунення підстави для надходження до Суду заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгл яду в Суді, вживаються заходи загального характеру. До таких, зокрема, належать:
а) внесення змін до чинного законодавства та практики його застосування;
б) внесення змін до адміністративної практики;
в) забезпечення юридичної експертизи законопроектів.

В Україні забезпечується постійна та з розумною періодичністю перевірка чинних законів і підзаконних актів на відповідність Конвенції та практиці Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини, передовсім у сферах, що стосуються діяльності правоохоронних органів, кримінального провадження, позбавлення свободи. За результатами таких перевірок орган, відповідальний за забезпечення представництва України в Європейському суді з прав людини та виконання його рішень (Міністерство юстиції через Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини), подає до Кабінету Міністрів України пропозиції щодо внесення змін до чинних законів і підзаконних актів з метою їх узгодження із положеннями Конвенції та відповідною практикою Суду.

_{** Рішення проти України:
а) остаточне рішення Європейського суду з прав людини у справі проти України, яким визнано порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод;
б) остаточне рішення Європейського суду з прав людини щодо справедливої сатисфакції у справі проти України;
в) рішення Європейського суду з прав людини щодо дружнього врегулювання у справі проти України.}