Однією із сучасних проблем забезпечення права на охорону здоров’я є неоднозначне ставлення до складової частини цього права, а саме — імунопрофілактики населення. На жаль, правознавці розглядають такий вид медичних послуг переважно через призму приватно-правового виміру інших прав окремої особи, ігноруючи при цьому не лише зміст міжнародно-правових актів щодо захисту прав людини та основоположних свобод, а й практику Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) щодо сутності правової природи обмеження прав пацієнтів у разі надання згоди або незгоди на медичне втручання з метою усунення загрози заподіяння шкоди здоров’ю третім особам. І хоча рішення ЄСПЛ корелюються не лише з основними положеннями Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а також Конституції України, проте сутність рішень ЄСПЛ залишається для окремих правознавців своєрідною «Terra incognita».
Тобто, як це на перший погляд не дивно, але свою лепту в ускладнення епідемічної ситуації в країні внесли й правознавці, зокрема судді та адвокати. А причиною цього є навіть не сумнозвісна корупційна складова судової системи, а скоріше звичайна правова безпорадність.
Однак критика правознавців не означає, що медична та фармацевтична спільнота, у тому числі організатори, посадовці МОЗ, інші урядовці повинні залишитися поза увагою. Тобто роль правознавців в ускладненні епідемічної ситуації є скоріше допоміжною, але не менш важливою.
У цілому ж, аналізуючи окремі аспекти прав людини у сфері охорони здоров’я і співвідношення цих прав з іншими основоположними правами та свободами, зокрема з правом на освіту, працю, а також свободу релігій та віросповідання, можна дійти до висновку, що державна політика щодо встановлення цих прав і свобод є безсистемною та хаотичною. І не завжди приймаються правильні рішення щодо черговості забезпечення основоположних прав та свобод людини. Іноді політичні інтереси та популістські рішення переважають над інтересами громадян. Так званих «експертів» ніколи не цікавило, що імунізація визнана однією з найуспішніших й економічно ефективних заходів у сфері охорони здоров’я з усіх, що існують на сьогодні. За оцінками ВООЗ, вона дозволяє щорічно запобігати 2–3 млн випадків смерті від дифтерії, правця, кашлюку та кору1. Хоча серед спеціалістів існують і протилежні точки зору щодо імунізації, але вони не набувають поширеного характеру2, тому ми будемо використовувати інформацію з офіційних джерел, зокрема від ВООЗ.
Хронологія останніх подій щодо імунопрофілактики населення дозволяє зробити висновок, по-перше, про наявність проблем нормативно-правового характеру. По-друге, про антирекламу вакцинації населення. При цьому джерелами антиреклами є як сумніви щодо якості та ефективності імунобіологічних препаратів, так і скарги на недобросовісне ставлення окремих медичних працівників до виконання своїх професійних обов’язків.
ПРОБЛЕМИ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО ХАРАКТЕРУ
Незважаючи на велику кількість концептуальних та програмних документів щодо забезпечення права громадян на здоров’я, більшість з них або ігноруються з політичних мотивів, або після закінчення термінів виконання не оновлюються. Прикладом є Закон України «Про затвердження Загальнодержавної програми імунопрофілактики та захисту населення від інфекційних хвороб на 2009–2015 роки». Термін виконання цієї програми закінчився в 2015 р., і більше вона не поновлювалася. Метою Програми було забезпечення епідемічного благополуччя населення шляхом зниження рівня захворюваності на інфекції, боротьба з якими проводиться засобами імунопрофілактики, а також смертності та інвалідизації внаслідок інфекційних хвороб, сприяння розвитку імунології, генної інженерії та імунобіотехнології.
Також прикладом можна вважати Закон України «Про затвердження Загальнодержавної цільової соціальної програми протидії захворюванню на туберкульоз на 2012–2016 роки». Як ми бачимо, термін виконання цієї програми закінчився у 2016 р. Світовий досвід свідчить, зазначено в програмі, що для усунення проблем, пов’язаних з туберкульозом, необхідно забезпечити реалізацію державної політики у сфері профілактики, своєчасного виявлення та лікування хворих шляхом об’єднання зусиль органів державної влади та громадськості.
Метою Програми є поліпшення епідемічної ситуації в напрямку зменшення кількості хворих на туберкульоз, зниження рівня захворюваності та смертності від нього, коінфекції (туберкульоз/ВІЛ-інфекція), темпів поширення мультирезистентного туберкульозу шляхом реалізації державної політики, що ґрунтується на принципах забезпечення загального та рівного доступу населення до високоякісних послуг з профілактики, діагностики й лікування туберкульозу.
Тобто на сьогодні не існує єдиної належної концепції державної політики щодо забезпечення фундаментальних прав і свобод, у тому числі у сфері охорони здоров’я, а між тим, право на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров’я є основоположним, природним, невід’ємним правом людини, хоча ст. 30 Основ законодавства України про охорону здоров’ярегламентує, що держава забезпечує планомірне науково обґрунтоване попередження, лікування, локалізацію та ліквідацію масових інфекційних захворювань. Щодо окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань можуть здійснюватися обов’язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи в порядку, встановленому законами України. Більш того, ч. 1 ст. 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» встановлює, що профілактичні щеплення з метою запобігання захворюванням на туберкульоз, поліомієліт, дифтерію, кашлюк, правець та кір в Україні є обов’язковими. Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» (ст. 12) не лише підтверджує види інфекційних хвороб, щеплення проти яких є обов’язковим, а й встановлює, що ці види інфекційних хвороб включаються до Календаря щеплень. Більш того, на виконання ст. 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», ст.ст. 1, 12, 13 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та Закону України «Про затвердження Загальнодержавної програми імунопрофілактики та захисту населення від інфекційних хвороб на 2009–2015 роки», з метою забезпечення епідемічного благополуччя населення України та попередження інфекцій, керованих засобами специфічної профілактики, наказом МОЗ України від 16.09.2011 р. № 595 було затверджено Календар профілактичних щеплень в Україні. Однак у цьому контексті й виникає питання: а хто на сьогодні повинен приймати рішення про проведення обов’язкових профілактичних щеплень?
